Славенка Дракуліч "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися"

Своїми враженнями від книги ділиться Аня Невірковець:

Як людина, що жила у Радянському союзі тільки перший місяць свого життя, я, звісно, не пам'ятаю тих часів, однак, все ж, маю певне уявлення про ту епоху. В основному з розповідей старшого покоління. Ці люди розділилися на дві частини: ті, хто без сорому ностальгує за союзом та ті, хто пам'ятає дефіцит на все, що тільки можна було вигадати.

Славенка Дракуліч - хорватська авторка, у своїй книзі есеїв "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" розповідає окремі деталі тих часів, будні, які досі нагадують про себе.

Це той погляд, який акцентує багато уваги на способі життя жінок у комуністичних країнах.

Не скажу, що я цього всього не знала, але, читаючи ці розповіді, все одно я була дещо спантеличена тим, що так було насправді. І ще більше здивування викликав той факт, що зараз (майже 30 років потому) моє покоління відчуває наслідки тих часів.

І що найбільш боляче усвідомити - десь там, за межами Радянського союзу світ жив і розвивався, прогресував та створював нові цінності.

Кілька важливих моментів з книжки я опишу нижче:

- жінки Радянського союзу вдягались так, як диктувала держава. Ця мода на державному рівні - створення дефіциту на одні товари та велика кількість інших - це і є речі, які ви будете носити у найближчі роки. А якщо ти занадто красива та жіночна - за тобою будуть слідкувати, бо своїм виглядом ти викликаєш підозру.

- те ж саме стосується й інших речей та їжі. Міг бути дефіцит на щось елементарне та звичне, але при цьому у надлишку всі прилавки заповнені абсолютно непотрібними продуктами.

- всі так сильно хотіли мати шубу у своєму гардеробі, що навіть після розпаду Радянського союзу, маючи вже зовсім інші прогресивні погляди на життя, жінки не могли не придбати собі її - просто аби закрити цей гештальт. Це лише один момент, який свідчить про травму на рівні матеріальних речей.

Додам сюди ще кілька цитат з книжки:

"У статті для "Литературной газеты" радянський поет Євгеній Євтушенко розповідає про колгоспницю, яка знепритомніла перед вітриною східноберлінської крамниці, побачивши двадцять сортів ковбаси. Коли ж вона отямилася, то з відчаю тільки повторювала: "Але чому, чому?"". 

"Перед тим, як виступити, я витягнула одну прокладку й один тампакс, підняла їх високо догори і показала аудиторії:

- Я щойно з Болгарії, - сказала я. - І повірте, в тамтешніх жінок немає ані прокладок, ані тампаксів. Власне, вони ніколи їх не мали. Як і жінки в Польщі, Чехословаччині, а тим паче Радянському Союзі чи Румунії. Я тримаю в руках одну з причин того, чому комунізм зазнав поразки, - адже за сімдесят років свого існування він не зміг забезпечити базові потреби половини населення".

Є така категорія літератури, яку хочеться донести масам, що не бачать проблем в сучасному світі. Які вважають, скажімо, що рівність статтей давно досягнута, або що фемінізм - це абсолютно зайва та непотрібна річ, адже немає за що боротися. Я думаю, це одна із таких книжок. Вона вийшла у 1992 році. Але читаючи її, я розумію, що для українців це більш ніж актуально на сьогодні.

І справа тут не лише у фемінізмі. Важливий меседж цих розповідей в тому, щоб просто на мить задуматися, якщо ви жили при комунізмі, який це жах. Тобто сплановане прораховане знущання над мільйонами людей за маскою так званого вирівнювання та контролю над ситуацією. Авторка жила в той час, але вона бачила світ за межами комунізму, отже може порівняти та хоча б усвідосити, що нормально, а що ні. Для прикладу - не нормально вперше у житті тримати в руках журнал Vogue і розуміти, що ти ніколи в житті не бачив такого якісного паперу, не кажучи вже про зображення на сторінках.

Я б рекомендувала цю книжку читати всім. Ясно, що речі описані в ній нам загалом відомі. Але це як ще одне проговорення травми, яка була завдана нашим народам у минулому і яка, тим не менше, досі дає про себе знати.